кремлівський моноліт на чолі з Володимиром Путіним бере в руки енергетичну зброю і з його допомогою вибиває дух з сусідньої України, а всій решті Європи загрожує недопостачаннями природного газу - цей образ невідступно супроводжує всі „газові скандали” декількох минулих років. Проте насправді історія цих скандалів набагато старша, ніж прийнято вважати - вони почалися ще в 1992 році. Більш того, в затяжній газовій війні Володимир Путін і „Газпром” просто не можуть виграти, і їм це чудово відомо.
З України починалася в 30-х роках минулого століття вся радянська газова галузь, з України ж починається і будівництво газової інфраструктури. Навіть після того, як видобування газу в основному перемістилася до Західного Сибіру, Україна залишилася центром трубопровідної мережі Радянського Союзу. І коли той розпався по кордонах союзних республік, виявилось, що фізично активи цієї системи розташовані так, що вона просто не може працювати. У „Газпрому”, російського газового монополіста, багато життєво важливих об'єктів розташовано саме на Україні, тобто не під його прямим контролем: в першу чергу, це, звичайно, газопроводи; але не менш важливо і те, що Україна контролює велику частину газових сховищ, що працюють з російською експортною системою. З іншого боку, Україна, де головна галузь економіки - важка промисловість, вже виснажила свої газові родовища і сьогодні залежить від постачань сибірського газу.
Таким чином, ми отримуємо ситуацію взаємної залежності. Росії українська інфраструктура необхідна, щоб продовжувати виконувати умови європейських експортних контрактів, а Україні потрібен російський газ. У разі конфлікту у Росії з'являється спокуса перекрити газ, у України - припинити роботу цієї інфраструктури; і обидві країни після розпаду Радянського Союзу вже неодноразово цій спокусі піддавалися.
Україна, звикла до тієї кількості газу, яка їй припадала при радянській системі планування, і думала, що і після незалежності одержуватиме стільки ж. І коли Росія вперше спробувала одержати гроші за свої постачання - це було на початку 90-х років, - у неї нічого не вийшло. Як тільки вона перекрила Україні газ, щоб та розплатилася, Україна просто залізла в ті об'єми, які йшли на експорт; а коли підняли шум європейські покупці, Росія відступила і відновила повний об'єм постачань, так і не добившись від України грошей. Така ситуація продовжувалася рік за роком, і постачання газу не припинялись.
Росія не може перекрити Україні газ надовго, оскільки від цього страждає експорт. З практичної точки зору, віддавати приблизно 20 відсотків транзитних постачань Україні як платню за транзит - такі умови прийнятні для обох сторін, так навіщо, здавалося б, городити город наново щороку?
„Газпром” вже давно зрозумів, що за офіційні постачання Україна платити не збирається. І було ухвалене наступне „рішення” - приватизовувати частину схеми. Клієнтам запропонували платити за нижчими тарифами, але не українській владі і не „Газпромом”, а третьою стороною, формально не пов'язаною ні з тими, ні з іншими.
Щоб ця схема, через яку щороку реалізується по 30 мільярдів кубометрів газу, запрацювала, була потрібна співпраця між керівництвом „Газпрому”, російськими і українськими політиками. Ті, хто в ній бере участь, по-перше, знімають з неї вершки собі в кишеню, і, по-друге, „відрізують” від споживача як Київ, так і „Газпром”. З цієї точки зору політичні міжусобиці на Україні здебільшого є боротьбою за те, хто представлятиме в цій схемі Україну. Вдумаємося: нинішній прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко в 90-і роки заробила немаленькі гроші на газовій торгівлі, а лідер проросійської опозиції Віктор Янукович представляє важку промисловість Східної України, тобто основних покупців палива. У Росії - як в Кремлі, так і усередині „Газпрому”, - відбувається те ж саме: складаються коаліції і ведеться підкилимова боротьба.
І поки світ стежить за тим, як Росія і Україна - що передбачено - пускають в хід всі наявні засоби, реальна боротьба за доходи від цієї схеми йде інтенсивніше, але набагато тихіше, і веде її група московських і київських олігархів. Власне, через неї по великому рахунку, і влаштовується весь цей цирк. Всі страхи щодо того, що Росія або „Газпром” можуть використовувати проти Європи „газову зброю”, є абсолютно необгрунтованими. І Кремль, і „Газпром” - це держава, і як агенти держави вони чудово розуміють, що величезна частка державних доходів повністю залежить від експорту до Європи; усвідомлюють вони і те, що для фінансування інвестицій, необхідних для роботи газової галузі, необхідні стабільні, надійні і довгострокові відносини.
Набагато тривожніше те, що уряди і Росії, і України терплять ситуацію - якщо не потурають їй, - в якій найвищі ешелони держави і державна інфраструктура використовуються як знаряддя в суперечках між безвісними олігархами. Відразу видно, наскільки поверхнево в суспільство кожної з цих країн проникли принципи законності і відповідальності влади. І відразу видно, наскільки сильно перебільшена хвалена влада російського прем'єра Путіна в порівнянні з могутністю конкуруючих угрупувань.
Жером Гійє - менеджер інвестиційного банку; Джон Эванс - публіцист. Удвох вони редагують інофрмаційно-аналітичний інтернет-сайт „Європейська трибуна” (European Tribune, www.eurotrib.com)
Дата публікації - 7 січня 2009 |
Не дивлячись на гарячкові переговори за участю Євросоюзу, Росія і Україна так і не змогли вирішити існуючу між ними газову суперечку. Презирство один до одного привело до посилення протистояння і дратівливості на переговорах між лідерами Москви і Києва, і в їх словах звучать вже істеричні нотки.